Архив рубрики «Оповідання та казки»
Місія Карантину
Я — дивакувата. Чому? Вам точно це цікаво? Ну, я тоді розкажу, але дайте слово: як тільки вам стане нудно, ви полишете чтиво і не будете мене критикувати. Бо я дуже не люблю критику. А ще не люблю натовпу. А ще…
Карантинна історія
Колись.. коли дерева були великими… Здається так починаються всі цікаві історії або казочки. Хоча ні, казочки це :» Жила — була в одному великому, інстустріальному місті…» О! Хай так буде! Мені так подобається!
Так ось, в одному сучасному містечку, що розташувалося на краю міста Кривий Ріг і влада все не могла второпати, так це окреме містечко чи все -таки частина великого промислового гіганту, і звалося воно Інгулець — жила собі була, я.
1987 рік, 8 клас.
Як коти та собаки людям хліб випросили
Давним давно на Землі було дуже багато всього. І колос тоді був повний аж до землі. Хліба було так багато, що ним кормили і котів, і собак, і свиней, і корів. Всю худобу. Ну і звісно, якось спустився Господь з неба подивитись, як то люди хазяйнують, як живуть. Чи у мирі та злагоді? Про що говорять? Чи пам’ятають його, Господа. Перевтілився він у старого жербрака у рваній свитці і пішов по Землі. Йде, а жито в полі колоситься, аж хвилями лягають колоски від вітру. Колос до землі стиглий, аж лупається!
А далі село: хати біленькі, коло хатів квіточки, дітки граються по дворах. Чепурненькі та замазуристі-усілякі. Коли це чує, кличуть на обід їх . З усіх хат.
Думає Господь»І я піду, подивлюсь, що там люде їдять? Що п’ють? Які розмови ведуть? А чи дякують мені за те все добро, що я про них дбаю?»
Зайшов у першу -ліпшу хатину. Привітався і каже до Господині:
- Господине чорноброва, хай твої дітки будуть здорові, чоловік сильним та дужим, а ти хазяйновитою та плодючою. Дайте мені щось покушати, бо йду з далекої дороги, вже пухнуть ноги , а й риски в роті не мав.
А посеред хати, стоїть стіл дубовий. За ним чоловік чорнобровий, у білій свитці вишитій, ложкою супа наминає. А по обидві сторони чепурненькі дітлахи — теж тарабанять ложками. Страв усіляких дость є. А з банячка щось смачне парує.
Господиня глянула, що жебрак якийсь геть бідний та обірваний, і каже до нього:
- Я тебе до столу не запрошу, бо мої білі скатертини та рушники замурзаєш. І їсти в нас багато чого немає, он під столом краєць сухого хліба лежить, котик грається. То бери його і йди собі з Богом. В самих голодно!
Подивився Господь на неї так суворо, похитав головою, та і вийшов з хати. І дуже швидко пішов геть, у поле, стежкою, що розділяла поле навпіл. А кіт , що під столом сидів, та й впізнав Бога, і хутчіш на вулицю. А там пес:
- Що трапилось, котику Муркотику?
- Ой, біда, Сірко, біда! Тож сам Бог приходив! Просив хліба. То Марічка його навіть до столу не запросила і запропонувала отой суухий кусень , що під столом валявся і його ногами діти футболили. А Господь на те розгнівався і що тепер буде невідомо! Треба його наздогнати і спитатися.
І побігли за Господом чимдуш кіт з собакою. Наздогнали Бога, а той брови насупив, хмари на небі зігнав докупи, ось -ось град впірить! Вітер зірвався, віє, колосся ломить, закручує у полі. Біда буде!
- Боже, святий Отче, що ти надумав?
Обернувся Бог на село і каже:
- Не буде родити хліб на землі 7 років! А потім я прийду знову і подивлюсь. Якщо не зробили висновки люди, то інша кара Божа їх настигне.
А кіт з собакою злякалися і давай просити Бога:
- Боженько, любий! А ми як? Нас же люди кормлять! Ми ж коло них живемо? Що ж ми їсти будемо?
Подивився на них Бог, задумався А потім зрік таке:
- Не буде більше колос повний, аж до землі! Але для вас я полишу зверху таку кість зерен. Щоб люди вам хліб робили і давали, і коло вас можуть також кормити дітей та старих людей.
І на тому пішов.
З тих пір колос так і полишився неповним, бо люди не зробили висновків. Але були і добрі люди, які гляділи і котів, і собак. І саме заради них Бог полишив зверху кілька зернят на колосі.
Тому старі люди, якіх вже давно немає на Землі, завжди годували і собак, і котів. У кожному дворі їх було кілька. і завжди казали : «Коти і собаки у Бога людям хліб випросили»
А Бог так і приходить на землю, перевіряє. Перевтілюється у безхатнього котика чи собачку і йде до людей..
Вранішній роздум
Я хочу навчитися говорити так, щоб люди мене слухали, мов зачаровані. Не один, не десять, а тисячі.. Можливо мільони…
Я хочу говорити навіть не до людей, а до їх сердець.Ось тому я люблю в людях… очі. Я звертаю увагу не на руки чи ніс, не на обличчя чи статуру. Я дивлюсь у вічі. Там я намагаюсь розгледіти серце. Яке воно? Велике і добре, оповите світлом та б’ється з веселим ритмом, чи навпаки, зів’яле, хворе, оповите сумом та неспокоєм? Бо коли людина говорить, то говорить її розум, а поглядом говорить серце. Там, у погляді можна прочитати багато. Звісно, якщо вчитись і хотіти цього. В погляді стомлених очей читаєш сум та біль втрат. Втрати кохання та віру в людей, втрати себе та відчуття щастя. Біль, який притупляється і потім виливається у жовчність та вікову невдоволенність. Або ж навпаки, там, в очах, плекається радість або гордовито споглядає на тебе самовпевненність та зверхність, і серце там таке, наче на п’єдесталі. Недосяжне до людських почутів та емпатії.
Історії про кохання
Цих історій писано-переписано. Про кохання. Про взаємне і невзаємне, про надумане і справжнє. Про коротке та довготривале. Та вони завжди актуальні. Бо допоки існує людство, допоки існує чоловік і жінка, доти будуть повторюватись ці історії. Все старе, як світ, і водночас нове. І завжди знайдеться бодай одна жінка, яка зможе сказати:»Ця історія про мене». Навіщо їх пишуть? А мабуть для того, щоб жінки знали, що все минуче. І біль, і розпач, і щастя, і метелики з хвилюваннями… Все минає… Та є можливість щось призупинити, щось в собі культивувати. Або у відносинах. Щастя. Почуття поваги та дружби, тепло спілкування. Адже це можна розвивати, зберігаючи та розвиваючи. І ще. Часто ми думаємо, що те, що ми відчуваємо зараз — це надовго і виходу немає. Та він є. І не один. Просто треба пам’ятати: ми, жінки, можемо все. Ми -сильні і нам підвладні такі стихії, які незрозумілі чоловікам. Але про це їм не слід знати. Це треба знати нам. Що все у наших руках. І в першу чергу наше щастя та задоволення життям.
