Красивые поздравления

Життєві вірші

13962819_1324239150937763_657929001108609332_o

Життя. У одних людей воно насичене і різнобарвне, у інших — сіре та монотонне. Хоча… Це іноді нам так здається. А насправді  людям так добре. Їм не потрібні якісь бурхливі емоції чи події. Їм вистачає того, що у них є. І коли уважно спостерігати за людьми, то знайдеться багато про що написати. Ось саме тому тут будуть викладені життєві вірші, які можуть бути комусь — підтримка, комусь -урок, комусь — розрада чи навпаки, хтось побачить себе і зрозуміє, що таке  у світі не вперше і це надасть змоги винести випробування. Я наперед не знаю про що тут будуть вірші, але те, що вони про нас, людей- це однозначно. Тут не буде описів природи чи якоїсь архітектурної краси, тут будуть вірші про життя.

 

* * *

А душа бува незряча, доню…
Добре то чи зле — не знати нам..
Не збирай сльозинки у долоню,
Душу не кидай усім вітрам.
Всьо, що в світі є, мабуть так треба.
Не судімо, нам всього не знать…
Те не відає ні доля, ані небо,
То ж нема чого і нам гадать….
Ти розправ себе, як пташка крила
Все що заважає — то забудь!
Пам’ятай, що б ти не попросила,
Ми то варті, отже нам дадуть!

Підніми лице у ясне небо,
Посміхнись, пошли туди привіт…
Тільки вірити у себе треба,
І тобі відкриється весь світ!

Одного разу я побачила у Фейсбуці, як молода дівчина жалілася, що її зрадив молодий чоловік. І саме в ту мить, коли вона найбільше потребувала його уваги і допомоги. Це було тяжко читати. Вона опинилась прикута до ліжка хворобою, а він счез з горизонту їх відносин. Мені дуже хотілось підтримати цю дівчину, тим більше, що ми товаришували з нею, і я написала їй вірша. Та це не просто вірш. Я хотіла, щоб його енергія та моє послання допомогли їй скоріше одужати душею і стати на  ноги. Щоб потім бути більш сильнішою. Адже дуже часто зрада коханого ламає життя жінці. Я знаю таких жінок. Вони потім все життя живуть цим болем, не вірячи нікому, не даючи змогу ні себе покохати, ні самій у відповідь. І живуть потім безліч нещасних людей на землі. І від цього стає на ній багато байдужості і просто холоду.

Пророцтво

Я сама собі щастя жіноче,
І кохання наворожу…
І хай Всесвіт робить, що хоче
Але буде так, як скажу!

Буде щастя на смак медове,
Буде все, як захочу я!
Старе, давнє чи надто нове -
Та це повість буде моя..

Все сама собі зрежисую
Й запрошу у семи зірок…
Долю братиму не чужую..
Бо не тра мені помилок….

Ні вітри, ні сніги — морози
Вже не вихолодять душі…
Чешуть зорі вночі мені коси,
І нашіптують вголос вірші…

Проведемо обряд єднання,
Щоб дарунком у світ іти…
Я на землю прийшла в останнє…
Щоб ніколи вже не піти..

 * * *

Я зараз набираюсь сили
Тієї, що із сотню літ
Мої пра-пращури носили,
Себе рятуючи від бід….

Вже час, і все не випадково
Таланти і життєвий шлях..
Я маю в світ цей нести слово…
Й його лишати у серцях…

Навічно залишусь думками,
Через роки, через віки…
Можливо стануть молитвами,
Комусь написані рядки…

Хтось ними вилікує душу,
Хтось про кохання заспіва..
Тому писати вірші мушу,
Бо то є не мої слова…

Ми всі з’являємось у світі
Не просто так… Не задарма…
Знайди себе у розмаїті
Й скажи, ті… головні слова!

Міссія поета

Поміж зорями не загублюся,
Я своя там, та річ не в тім…
Я у небо, як в себе дивлюся,
Й недостатніх шукаю рим…

Світить місяць в моє віконце,
Я розрада йому завжди….
В головах не сплять охоронці
Бо я маю дійти мети…

Відчуваю цілунок долі
Серед ночі в своє чоло.
Я несу по землі поволі
Те, що якось уже було…

Диву люди завжди готові..
І готові за ним іти..
Я несу ціний скарб у слові
І рятую ним наші світи…

* * *

Ніч. Дорога. Кермо.Ти один, із супутників — тиша.
В небі місяць байдуже гойдається — що йому ти?
Серед сотні зірок є одна, та, що найяскравіша,
За тобою слідкує усюди вона — не втекти.

Що за зірка то, і чом на в небі нема їй покою?
Кажуть люди, що все геніальне — то надто просте…
Оберігом твоїм, янгол всюди іде за тобою -
Я просила його! Берегти хтось же має тебе?!

Все у цьому житті швидкоплине і скоро минає,
Та є речі безцінні і їх не продать, ні купить.
Доки є хтось, хто нам молитви в оберіг посилає,
Доти Бог нас від лиха і зла, закрива й боронить..

Інтуіція

IMG_20170115_164627

Я помру восени. Буде плакати небо за мною,
Стукотітиме гірко дощем та по кришці труни..
Я помру восени…І прихилиться небо журбою…
Я так осінь люблю, отже знаю — помру восени…..

Ні, не страшно, не боляче, правильно все в цьому світі.
Те, що любимо — хай проводжає в останюю путь…
Так багато ще треба зробить і всього зрозуміти…
І прожити — щоби не змогли мене в світі забуть…

Хай нагадкою висять рядки над постіллю моєю,
Не боюсь я нічого, бо житиму ще сотню літ….
Та помру восени й запалаю на небі зорею,
Щоб в серцях українців віршами лишати свій слід.

16.07.2017

Люди питають мене, чому я написала вірш» Я помру восени»…
Знаєте, багато з нас живе так, наче він вічний. Марнує своє життя і як сказала моя подруга, Ната Жданова, «помирає в страху». А я вважаю, що помирати треба у вдячності.. За прожите життя….За щасливі моменти. З усвідомленням того, що ти не зманрував час, проведений на Землі.

І я хочу, щоб кожна свідома людина, пам’ятала, що ми всі-помремо і часу у нас дуже мало. Треба встигнути насолодитись своїм життям сповна. А для цього треба пам’ятати про смерть..
Тільки що прийшло на думку: «Живи, пам’ятаючи про смерть»

Моя подруга, Ната Жданова каже :»Всі підходять до моменту смерті, питання в тому: як ти це зробиш!»
Тому я хочу, щоб мої рядки були нагадуванням необхідності повноцінного продивання життя.

 

* * *

Я скучила за собою
У розмаїті подій…
Проллюся із неба водою
І загублюсь серед мрій…

Сама собі зіркою стану
Й світиму в темінь ночей…
А потім, вірші до світану…
І втома щасливих очей…

Я дощ цілуватиму …вітром…
Весну привітаю тюльпаном…
Проллюсь людям в душі — світлом,
Натхненням для Всесвіту стану…

Відчула: зрождаюся знову…
Так кожного року буває…
Все в світі цім не випадково:
Життям своїм вЕсну вітаю…

До 9 травня

Хтось же має всю правду нарешті сказати:
Ми -нащадки героїв тієї війни.
Ті, хто знають про біль та гірку ціну втрати.
Розказати, про що побоялись вони….
Правда має колись з наших вуст розлітатись,
Хоч прабабця казали:»Мовчи та терпи..»
Мають люди та світ вже нарешті дізнатись,
Що ховають в собі мовчазнії степи..

Що ховають ліси, поле всіяне житом,
І кого у степу той курган схоронив?
Всі герої були, чи хтось може транзитом
Ордена та медалі собі почепив?

Всім пошана сьогодні? Чи всіх шанувати?
Що насправді було і що мало свій слід?
Час настав нам сьогодні усе розказати,
Щоб спокійно лежав у могилі мій дід.
7.05.2017

Біль

Присвята Оленці Лаштобі (Кривий Ріг)

«Не реви! Ти чуєш? Не реви!
Обіцяю, Він повернеться до тебе…
Тільки ти надією живи,
І проси про це частіше небо…

Не сумуй! Ти чуєш? Не сумуй!
Все, що він казав, ділити навпіл треба..
Ти ві сні прийди до нього, поцілуй…
Вам обом у тому щира є потреба…»

Говорила їй в той вечір сотні слів,
Та той біль прибрати мать не міг ніхто
Мов опале листя, голос шелестів:
«Він три дні вже не дзвонив мені з АТО».

20.05.2017

 Розрада

Дуже часто ми, жінки, потребуємо підтримки та розради. Коли болить серце від втрати чи болю, коли скінчаються сили або світ повертається спиною. І тоді нам потрібно, щоб хтось притиснув до себе, обійняв, погладив по голівці і сказав:»Я поруч. Ти не одна. Я твоя підтримка.» І не має значення, скільки років жінці, і що за її спиною. У цю мить вона -маленька дівчинка..і потребує обіймів і людського тепла.

Хочеш, я обійму тебе, і ти станеш дитиною?
А я стану Всесвітом, що любить тебе будь-якою
Й посила тобі Янгола, щоби стояв за спИною,
Коли твоє серце вмиратиме…. скуте журбою.

А хочеш розрадою буду тобі, як то велів Боже?
А може і ні, то хіба мені варто то знати?
Ти знаєш, насправді я сильна і так всього можу,
Тільки треба це вміння, буває, від люду ховати…

Бо прийдуть і всю вип’ють, тоді тим, хто вартий не буде
Що пити у мЕні і в кого шукати рятунку…
Люди радо їдять мене, але на то вони й люди…
Їм не варто і знати, магічне що є в моїм трунку..

Дуже часто шукаємо серед знайомих й не дуже
Порятунку. Щоб хтось прикривав нашу спину позаду…
Світ не добрий, але й не лихий, ані ворог, ні друже…
Притуляйся в обійми, сьогодні тобі я — розрада…
23.05.-25.05. 2017

* * *

Тіло і душа — то різні речі.
Не відчуєш подиху біди,
А неспокій падає на плечі,
І заплутує свої сліди.

І не завжди прийде розуміння,
Та на серці — вартові стоять.
Інтуіції важке каміння
В душу.. та чи варто підбирать?

Привидом питання при дорозі,
Та віщунка карти не кладе.
Засинає жінка у тривозі:
Розум з серцем боротьбу веде.

Так, цей вірш про те, як важко буває жінці зробити правильний вибір у житті: до чого прислухатися? До серця? До розуму? А чи завжди серце потім виявляється правим? Так.це про кохання. Іноді воно не таке безхмарне, як нам здається. І розум кричить, щоб прислухались до нього..та чи завжди ми так робимо?

Невчасність

Чомусь я завжди роблю все не вчасно:
Пишу вірші, кохання зустрічаю,
І наче свічка, тихо догоряю,
Та вогник мерехтить ще і не гасне.

Іду у темряву, додому пізно їду,
Когось зустріну, з кимось — розпрощаюсь,
І помилками перед Богом каюсь,
Й боюсь у світі не лишити сліду.

Шепоче втома:» Відпочінь з дороги!»
А я з останіх сил — іду у гору..
І жовтим листям у осінню пору,
Як відчай, падаю комусь під ноги.

10.12.2017

* * *

Я читаю їй твої вірші,
А у неї в очах — сльози.
Думаєш, почуття в неї -гірші?
Просто це вплив життя прози.

Думаєш, вона так плаче,
Бо вражена моїм коханням?
Все не так, трохи все — наче
Її серце із замиранням

В цю хвилину його пестить!
І цілує його душу
Моїм словом.. Тобі це лестить?
Що ж, я визнати сенс твій мушу…

Тож пали мене -хай горітиме!
Вони так потребують слова!
Я їм дам, як мені — болітиме,
Як ти вдариш мене знову.

Я заллю своє серце кров’ю,
Мої очі знов стануть незрячі,
Й полетять вірші із любов’ю -
Світ чекає на них терпляче..

Хай болить! Хай слова сльозами
Мені падають в самі груди..
Все одно їм — що буде з нами,
Вони просто звичайні люди..

І не знають.. А мо й не треба?
Хто я … В чім моя суть земна?
І підморгують зорі з неба,
Й плаче знову над віршем вона.
10.12.2017

Олені Корж…

Вона

Вона ночами чеше сиві коси, що падаюь на підлогу.
Розбиваючи дошки, важкі спомини прокладають дорогу
в її мозок. Про молодість, чоловіків та коханців,
Про маленького хлопчика у куцих синіх штанцях,
Про чорнії брови і як нікого не кохала,
Про все, що дала доля і чого вона не мала,
Хто завинив їй і кому вона нічого не винна.
Життя дощем у вікно, наче ніч, швидкоплинне.
Чорні брови лишились і хлопчик у штанцях,
Та вона не відчула його любові вранці.
І тремтять її руки, а срібна обручка
Нагадує про гріхи,плата — хвора онучка.

Бог не чує, та чи вона каже до Бога?
Скоро їй всеодно до нього дорога.
Й молода не бажає її поважати,
А вона ж бо її чоловікові — мати…
Ложка супу- тремтить, чорні брови лишились,
Чеше коси ночами, там, вгорі, помилились..
І лице, вкрили зморшки її нелюбові,

І ночами вона чеше чорнії брові.

А як стане у вікнах раненько світати,
Вона знову згада, що поганая мати,
Що йому не дала ні турботи, ні ласки,
І читала «Марго» замість доброї казки,
І донька не приходить,й чекати не сила,
Та нічим у житті себе не обділила.

Так проходять її дні і темніі ночі,
Вицвітають і коси, і яснії очі.
Хто раніше пішов — не дає їй заснути,
Хто цілунків її випив, наче отрути.
І вона не збагне: ось навіщо приходить,
Той, на кого хлоп’я в куцих штанцях походить?

Чеше коси стара.Крутить гульку й співає,
Що полишить по собі-її не чіпає.
на обличчі застигла маска із нелюбові,
Лиш коханців буває згадає в розмові.

Та помолиться на Миколая ікону,
І чесатиме знов чорні брови до скону.
І горітиме вогником божим лампадка,
А життя її буде для інших- нагадка.

24.12.2017

Іноді ми марнуємо своє життя, живучи лише для себе. Та настає час, коли ми не можемо зрозуміти, чому ж у нас немає того, що є в  інших. Де тая любов дітей, якої так чекаєш на старість? Де те задоволення від прожитого? Де тая мудрість, яка з роками передається іншим? Багато питань, які не дають ночами  спати. Та чи завжди настає це прозріння? І коли ти бачиш таких людей, то розумієш, що їх життя може бути як нагадка про  сенс та правильність існування, про Бога та про те, навіщо ми приходимо на Землю.

Хто винен?

Вона тягне його від смітника
І кричить що не встигає нікуди,
А малий вперто суне туди сірника,
Бо так вчили робити його добрі люди.

Що смітити-то гріх, або просто негоже,
Та ось мати його не вважає так, схоже.

Потім котик сидить на порозі нечемно,
Значіть штурхати слід, він «безхатько» напевно.

Потім цвиркнути на зауваження круто
І загнути матюк, подивитися люто.

Мамі ж ніколи тим вихованням займатись,
Мамі встигнути треба пофарбуватись,
Вії ще наростити, манікюри зробити,
Ій немає коли виховання робити.
Бо на те є і школа, і дитячий садочок.
Ось і куртка не вміщується на кілочок:
Хлопчик виріс, змужнів, став дорослим і гарним
Але іноді дуже нечемним, вульгарним.
І дратовано матері каже буває,
Що вона його слів чомусь «не доганяє».
Що стара «припухає» і щось вимагає,
І що іноді жити йому заважає…

Він крокує життям і бере, що захоче.
Марно світ загляда у пусті його очі.
Бо його не бентежить, ні родина, ні люди
І його не обходить, що з країною буде.

Йому винні усі: влада та депутати,
Бог та янголи і нешанована мати.

І живе лише в нім особиста потреба,
А все інше, це те, що лиш дурникам треба.

Скільки ж їх по землі є таких ось «хлоп’яток»?
Їх не кілька, і навіть, на жаль, не з десяток.
Їх мільйони, яких » обійшло» виховання
І споживче ми бачимо їх існування.

А все так починалося просто й безжурно,
Хлопчик лише сміття хотів вкинути в урну,
Хлопчик просто мав вирости сином країни..
А ким виріс ?… І хто в цьому випадку винен?
29.12.2017

* * *

Він називав її відьмою і казав, що вона досить мила,
А вона ховала за спиною свої чорні складені крила.
Він їй читав нотації і виховував, мов дитину,
А вона з насолодою терлася об його небриту щетину.

Він так хотів бути лідером чи першим в її щирім серці,
А вона, коли місяць був повним, лиш благала його: «Не сердься.»
Він робив її просто жінкою, забирав її волю та силу.
А вона у його непростім житті ясним промінем тепло світила.

Він на сльози її майже не зважав і робив помилки щоденно.
Наче квітку, з корінням жорстоко рвав, а вона всміхалась блаженно.
Все було б, як у всіх, та вона не всі, і хоч він намагався це вбити,
Вона так хотіла літати ві сні, забуваючи, як це робити…

Так в один прекрасний для неї день, вона знову розправила крила
І над містом великим майнула тінь, то у вирій вона злетіла!
Чорні крила, на них руді рядки, а вона хотіла лиш щастя..
Чешуть коси їй, як колись, зірки і чекає Бог на причастя.

10.01.2017

* * *

Коли опускаються крила і тінь падає на чоло
Згадай, що усе минає і все вже колись було.
Ти просто зараз людина. Босоніж пройди по траві,
Торкнися вустами неба й радій, що усі живі:

Близькі твої, рідні, друзі. Це щастя. Тож пий цю мить.
Вночі не дивися в небо, хай трохи ще поболить.
Адже час всьому настане і ти станеш «на крило»,
Щоб в небо злетіти знову й позаду лишити зло,

Щоб пісню свою співати таку, як велів сам Бог!
А отже звільняй серденько від болю та від тривог..
Ти знаєш, що все не просто і шлях щоб земний пройти,
Ти маєш щасливим бути й уперто йти до мети!
12.01.2018

 

Оставить комментарий

Вы должны авторизоваться для отправки комментария.

Если вам приглянулся стих и вы решили его разместить у себя на страничке или использовать в дальнейшем в конкурсах, уроках, тематических вечерах, указывайте пожалуйста авторство и ссылку на сайт. Это не сложно и не будет считаться воровством.
Свежие комментарии
Рейтинг@Mail.ru Каталог webplus.info
Яндекс.Метрика